Читать онлайн книгу "Сталіна не було"
Сталiна не було
Борис Григорьевич Херсонский
Сафарi
Борис Херсонський – один з провiдних росiйськомовних поетiв Украiни, лауреат численних мiжнародних премiй, в останнi роки пише не тiльки росiйською, але й украiнською мовою та перекладае украiнською своi росiйськомовнi вiршi. У збiрку «Сталiна не було» ввiйшли як новi твори, написанi украiнською, так й автопереклади, зробленi у 2016–2017 р.
Тематика та стилiстика вiршiв типова для автора – сюрреалiстичнi спроби осмислити iсторiю тоталiтаризму, «бiографiчна лiрика», нариси побуту п’ятдесятих-шiстдесятих рокiв минулого сторiччя, у якi несподiвано вторгаються образи середньовiччя, вiдлуння вiйни на Донбасi, монстри юрського перiоду… Значну долю у збiрцi займають бiблiйнi мотиви. Тобто у своiх украiнських вiршах поет залишаеться сам собою. Але уважний читач знайде тут й вiдгуки класичних зразкiв украiнськоi поезii.
Борис Херсонський
Сталiна не було
? ? ?
Що було нещодавно? Сталiна не було.
Й Ленiна не було. Минуле прозоре, як скло.
Але не побачиш нiчого, як не дивись у вiкно,
Вiкно – не пляшка, i де ж у просторi дно?
Де ти, штучний спутниче, не памятаю рис
твого обличчя, лиш гавкiт собаки сумний.
Й чому я ношу слов’янське iм’я Борис,
а не юдейске Берка? Хто я взагалi такий?
І народився я не в Одесi, а в Чернiвцях,
i як цю провину вибачить менi городянин?
Минулий рiк – що в домовину цвях.
Треба iхати звiдсi, не чекаючи дня уродин.
Монолог
? ? ?
менi тринадцятий минало
у школi я вивчав Тараса
життя складалося невдало
хрущовський рiк порожня каса
за бiлим хлiбом в довгiй черзi
як у москвi до мавзолею
стоять похмурi люди змерзлi
в гастрономiю бакалею
де ж за селом пасуть ягняток
десь на пiдручника сторiнцi
привiт Тарасе дня початок
сиджу з млинцями наодинцi
холоднi сiрi як обличчя
старих сусiдiв з пiвпiдвалу
двадцяте тужнее сторiччя
спiва тиранам пiснь зухвалу
менi тринадцятий минало
i Боже як давно минуло
i смерть свое готуе жало
як кат до скронi тулить дуло
о думи моi дiти моi
повсякдень з вами лихо й лихо
десь у приймальному покоi
душа моя зiтхае тихо
а там десь розуму палата
залiзне лiжко без матраца
там ковдра як життя строката
там школа де вивчав Тараса
? ? ?
у перспективi кожне дерево полiно колода чи плаха
а поки що мiж гiлок клацае мала птаха
в перспективi всi ми пригорща праху
навiть ти козаче впертий не знаеш жаху
навiть ти ледаче шабля люлька-бандура
кiнь прив’язаний неподалiк у коняки губа не дура
щипае травичку дивиться чорноокий в козацьку спину
а козак спiвае-волае на всю Украiну
а вся Украiна чуе-слухае бо не почути не можна
повна пляшка у перспективi пляшка порожня
тому-то i ридае-плаче верба бiла бурхливо
що iй не до вподоби загальна ота перспектива
що охолоне земля покриеться крижаною корою
нiчого не росте анi на горi анi пiд горою
i що залишаеться тут герою зi спiвом i грою
тому-то смутно часом навiть герою
? ? ?
не кажiть свiт зловив нас в мережу
тому що ми самi е мережа
що впiймала свiт
живий
надзвичайно зворушливий
ми зловили свiт i тепер не знаемо
як ним розпорядитися
? ? ?
Вiн говорив
я вб’ю себе
при першiй зустрiчi
з самим собою.
Вiн живий.
Так i не зустрiлися.
? ? ?
Що за потвора над лiсом кам’яновугiльним ногою
вiдчиняе динозаврам гробiвцi! Земля тремтить пiд вагою
величезних лап, таж i хвiст не слаб. У класi висить таблиця,
з неi дивляться первiснi обличчя – важко дивитися —
членiв ЦК. Легко тут помилитися.
Хлопчик ламае пирiжок, виiдае начинку.
Душа матерiальна. Тiльки прозора i вагою в пушинку.
Порвались туфлi. Пора вiднести в майстерню,
що бiля ринку.
Швець тримае цвяхи в зубах, i в вуса не дуе,
що динозаври вимерли, його зовсiм не турбуе.
Взуття на колодцi розп’яте. Птеродактиль злiтае з гiлки.
Швець забивае цвях – лупа летить з борiдки.
Людина легко розчиняеться у пляшцi горiлки.
В кам’янiй шкаралупi – зародок-скам’янiлiсть.
Хлопчиковi важко ходити: в паху зiпрiлiсть.
Вiн мрiе: його нагороджують за смiливiсть
при затриманнi ящера орденом чи медаллю.
За ним приходить бабуся, обмотана сiрою шаллю.
Каже: не водися з усякою шушваллю.
Всяка шушваль смiеться, у хлопчика пальцями тикае:
«Бабусин онук!», хлопчик тихенько пхикае.
Грошей у будинку – нуль: тато зарплату никае.
Папа зарплату никае. Тато налiво ходить.
Лiворуч роздягаеться, бiлi ноги розводить.
Їм двом плювати, скiльки вугiлля краiна знаходить.
Що iм до того, що на чорних пластах нащадки
небачених i крил, ребер або лопатки,
мiж пальцiв шкiрястих – перетиночок тонкi складки.
Шляхами розвитку життя. Така назва чеськоi книги.
Рахунок спочатку на мiльйони рокiв, пiзнiше – на миги.
Еволюцiя – та ж юродива: дзвенять хрести i вериги.
Еволюцiя – та ж юродива, ходить по вiчному колу,
бабуся хлопчика через дорогу веде за руку у школу.
Скам’янiли епохи п’ють заборонену кока-колу.
? ? ?
Мовлення теж хворiе й мова, вона – теж вмирае.
це тiльки терновий кущ палае та й не згорае,
бо не вмирае Той, хто багаття це розпалив.
Тiльки Слово Його невмируще, а наше слово
як померла бджола у вулику – пам’ятаете Гумiльова?
бо Слово фортецi руйнуе – такий собi наратив.
Ми не можемо вбити Слово Боже, але ж вороже,
що вбивае нас, хто йому допоможе?
Тiльки ми, образу зберiгаючи десь у серцях,
чи в кiстках, чи десь у великому хворому тiлi
чи у морi, де ходять ненавистi темнi хвилi,
чи в степу широкому, в якому втрачено шлях.
? ? ?
Тягнуть Перуна, ох, тягнуть, чути гуркiт води.
Тече Днiпро. Перуна кидають головою туди.
Вiн пливе, що твоя колода, звернувши до хмар
косооке обличчя та золочений вус,
розпочинаючи рух.
Вiн i е колода, але зумiв народ зберегти,
який чужинцi греки прибрали до рук.
По головах грекiв, як посуху, се гряде Ісус.
Величезний хрест на пагорбi поперек бруса брус…
Перун пливе вниз по течii у пiтьмi.
Перун пливе, i ось що в нього в головi,
ось що у нього на поганому, на дерев’яному умi:
Хрест теж дерево. Двi колоди. Що людям вони?
Дивуватись нема чому. Ця краiна ще з давнини
звикла вклонятися дереву, каменю. Грiм
людей кидае в тремтiння, в жах.
Жах народить брехню. Брехня у всiх на вустах.
Кожну правду зiпсують жахом своiм.
Я прутнем був, що стирчить з висоти земноi.
Дивись, Нащадку, що вчинили зi мною.
Ти збережеш народ, як зберiгав його я.
Але настане i черга Твоя, ох, настане i черга Твоя.
Перун пливе, i натовп невiрних чад
дивляться з пагорбiв, i кричать, кричать,
галасують з пагорбiв i кричать: «Давай,
видибай, Перуне, Боже, давай, випливай!»
Перун пливе. Хмари пливуть над ним.
Перун виплива, Днiпро тече по вусах йому струменем золотим,
гримить на порогах, охоплюе острови,
що ними хвилями ходить ковдра висохлоi трави.
Монолог
В такий час треба вмiти
тримати рота на замку,
каже викладач
лiтератури Вiкторiя.
Вона запевняе, що
ii телефон прослуховуеться.
Вiкторiя, як i багато людей тут, —
напiвросiянка,
напiвукраiнка, але
iдентифiкуе себе
з росiйською культурою.
Вона схвалила б анексiю Харкова.
На щастя, ii дочка скоро виходить замiж
за москвича i стане росiйською громадянкою,
радiе вона;
шкодуе вона лише про те, що наречений —
слабовiльна нiкчемна людина.
Вiкторiя вважае украiнську
лiтературу другосортною,
так само як i украiнський театр:
сумiш
авангардистського
перформенсу i буфонади —
пояснюе вона
зi страдницьким
виразом обличчя
*
Це не мiй верлiбр, просто
я вирiшив розташувати в стовпчик
переклад фрагмента статтi
з Франкфуртськоi газети.
Вони друкують такi монологи,
тому що потрiбна зрiвноважена позицiя,
тому що потрiбно вислухати iншу сторону.
Я хочу бачити ваги, на яких
зважують моральну позицiю.
Я хочу кинути на цi ваги
осколки мiн, снарядiв,
нестримне вихваляння Гiркiна,
маскулiннiсть великого Мотороли,
iстерики лiтнiх жiнок, купленi
за мiзерно малi грошi.
І головне – страждальницький вираз обличчя
викладача лiтератури Вiкторii.
Це вигадане iм’я, але
не слiд забувати, що Вiкторiя – це перемога.
? ? ?
в нашiй мовi рима Украiна-руiна
щось звичне, як кров та любов,
як новина й провина,
як покров Владичицi та покров Христов,
во iм’я Матусi та Сина.
Бо в руiнi е велич минулих столiть,
вiчна слава, як явiр над рiкою стоiть,
вiчна пам’ять, як човен по рiчцi пливе,
вiчне Слово у серцi живе.
Так, руiна – уява, вона – будiвник,
за хвилину збудуе той свiт, який зник,
залишив тiльки брами й фрагменти стiни.
Ой, козаче, дивись, не стогни.
Бо в руiнi прихованi розум i суть.
Над руiною янголи варту несуть.
Бо з руiни повстануть Афiни та Рим,
та поети у пошуках рим.
? ? ?
Де ти, моя доле? В глибокiй криницi.
Де ти, моя воле? У Бога в скарбницi.
Де ви, моi думи? Блукаете десь.
Де хлiб мiй насущний, що дав менi днесь?
Де мiй журавель? Мабуть, там, де синицi.
Де повiсть моя? Залишилась в уривках.
Де друзi моi? Всi сидять по домiвках.
Чи п’ють наодинцi, чи з жiнкою вдвох,
Чи спокiй в родинi, чи переполох?
Де свята моi? У святкових листiвках.
Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваеш,
молитви не чуеш, обличчя ховаеш,
Твiй янгол поради менi не дае,
гуде, мов бджола, як зозуля куе.
Не дай менi те, чого сам Ти не маеш.
? ? ?
тарантела це тiльки реакцiя на укус
павука який зазвичай спокiйно сидить у норi
танцюй, iталiйко, в нашийнику скляних бус
день густий як смола на прогрiтiй вишневiй корi
пейзаж мiський важчий золотоi парчi
простiр блакитний над головою радуе погляд твiй
танцюй, iталiйко, танцюй, каблучком стукай скачи
по брукiвцi на вулицi мостовiй
кармiннi стiни й вiконницi розчахнутi на вiкнi,
мементо море вмурованi уламки надгробних плит
танцюй iталiйко крутись саламандрою у вогнi
з тобою станцюе кривий аонiд синклiт
я б теж станцював я той самий клоун фiгляр
вуличний музикант, скрипаль вiолончелiст
кидайте монети у вiдкритий чорний футляр
хай дзенькiт монетки зiллеться зi дзвоном намист
танцюй iталiйко тобi пiдспiвае бог аполлон
з тобою танцюють олiмпiйськi володарi
мадонни дивляться на тебе з висоти античних колон
хелицерами ворушить павук сидить в норi
? ? ?
Козак Мамай з бандурою й люлькою,
шабля, мушкет, все як слiд,
перерва мiж п’янкою i рубкою,
як в офiсi, на обiд.
Кiнь прив’язаний рано-вранцi
до стовбура молодого дубка.
Є порох в порохiвницях, е горiлка у склянцi.
Шкода, коротке життя козака.
Є щось у цих народних картинах,
розумiй, але ж не займай…
Якщо хтось лежить на м’яких перинах —
вiн – не козак Мамай.
Якщо хто нiколи не грав на бандурцi
i шаблею рубати не вмiв,
мабуть вiн одружився на злiснiй дурцi
i вiк перед нею тремтiв.
У кого вуса до плечей не звисали,
хай лiкоть кусае свiй.
Не з нього козака Мамая писали,
та й кому вiн потрiбен такий?
? ? ?
Таке в нас життя. Такi у нас пироги.
У них не монети на щастя, а кулi вiйни.
Друзi видихаються ранiше, нiж втомлюються вороги.
Спочатку виводять «в расход». Потiм виходять в чини.
Потiм персональна пенсiя. А кишеня – пуста…
Останнi новини. Плаский телеекран.
Вороговi без бою здаються села й мiста.
Ти це передбачав, суко, оскiльки ти – ветеран.
Спогади про Тбiлiсi
Тут жило сто племен, тут кожен свое робив:
хто гадав, хто грошi мiняв, хто круг гончарний крутив,
хто вулицi замiтав,
хто над годинниками длубався,
хто в хатi наводив лад,
хто по дворах блукав,
пiд катеринку спiвав.
А катеринка, що книжка з картинками, строката, проста,
що ж ти спiваеш, про яку розлуку, – справа пуста,
який щасливий квиточок витягне з коробка
скорчена пташина рука?
Поворожи, папуго, все вирiшено давно,
просiяно крiзь решето, розсипано, як пшоно,
а зi ста племен завжди залишаеться тiльки одне,
а чому – не питайте мене.
дев’яносто дев’ять зайвих, колишнiх,
де ви тепер? Куди
пiшли? i Той, кому слава в вишнiх,
за вами брами зачинив назавжди.
? ? ?
людина лише припускае Бог владу мае
конячка мiдного вершника змiюку брикае
з гранiтноi набережноi показуе води нева
хвилi народного гнiву омивають фасади
дитячi нiжки стирчать з великоi пащi влади
крутяться жорна iсторii паморочиться голова
мелють страждання будемо грати у грати
залiзнi пташки будуть крихти клювати
броньовики з кулеметами по брукiвках загуркотять
вимикае мама верхне свiтло i вмикае телек
вмирайте дiти доки лежите у власних постелях
мамо мамо коли я виросту буду вбивати на п’ять
? ? ?
для Люсi
Дружина цiкавиться: – Хочеш, рiдний, я куплю тобi самоскид?
«Хочу!» – думае чоловiк, але каже: – Дурня.
В тебе кращих iдей нема?
Дружина образливо: – Ну за що ти мене обiзвав, сором i стид.
Чоловiк думае: «Сам не знаю», – але каже:
– Ти все знаеш сама.
Вiн хотiв би i той самоскид, i те збiльшувальне скло,
i всi тi блискучi кульки, якi у вiтринах висять.
Усе, чого вiн був бажав, як йому шiсть рокiв було,
вiн бажае iще сильнiше у своi шiстдесят.
Вiн хотiв би пломбiр у стаканчику й помаранчевий лимонад,
i до чого тут дiабет або гiпертонiчний криз?
Онде залiзна мавпочка лiзе вгору; та це канат,
що його ти водночас смикаеш i вгору, i вниз.
? ? ?
Посмертно – Й. Б.
любий Йосипе битва що пiд Полтавою
обернулася вiчною ганьбою i вiчною славою
кажуть бiгли хохли i шведи виблискували п’ятцi
а Мазепа тепер на нашiй хохляцькiй десятцi
а на гривнi пропащiй святий Володимир сiдае
а гривнi тiеi грiш цiна святий Володимир знае
шкода Карлу Дванадцятому мiсця нема на купюрi
Святий Георгiй кивае святому Юрi
ми уламок Імперii я живу на його околицi
Олександр i Тарас поруч на полицi
на даху избы чи хати аiст живе з лелекою
хохол воював з кацапом повернувся живим калiкою
олiмпiйцi давно не стрибають проповзають пiд планкою
кажуть допiнг-смокiнг з пропасницею-лихоманкою
вiтаю вашого Ваньку i вашу красуню Таньку
краще ходити у вишиванцi, нiж iздити в радянському танку
любий Йосипе скажи з гробу менi «доколе»
нам евреям заздрити скорботнiй слов’янськiй долi
вибирати iмперii Стародавнiй Рим або Сполученi Штати
чи Русь святу з повною плiшкою звати мати
був би я шинкарем бородатим споював б селянина
був би бравим солдатом так йшов би собi до Берлiна
е тiльки фашисти i нашi нi Алькайди тобi нi ІГІЛа
але тобi з того що – мовчить твоя острiвна могила
я живу на уламку Імперii осколок краще його не чiпати
орел двоголовий об нього обламае дзьоб як йому клювати
лети вiн круком разом зi скiпетром i державою
погладь його пiр’я Ерiнiя своею долонею правою
нехай тиран подавиться вампiрським iмперським супом
а ми проживемо зi своiм оселедцем своiм тризубом
привiт тобi вiд еврейськоi фаршированоi рибки
танцюй хохол пiд звуки еврейськоi скрипки
любий Йосипе провiдник побився зi слiпцем навiженим
чому б кожному не зажити своiм будинком шаленим
якщо сила в едностi слабкiсть все ж краща дii
повiр еврею хохлу з кацапским хрестом на шиi
ми нiбито дружбу зарили можливо ненависть заспокоем
а поки в соборi епископи ходять вiйськовим строем
i тиран старiе але тримаеться молодцювато
i вiдставник бiля телека п’е i лае пiндосiв й НАТО
? ? ?
І ще бачила стiл, а за столом дiдiв,
що сiли вечеряти пiсля денних трудiв.
У кожного – ложка зi свастикою у вiнку,
на сталевому нержавiючому держаку.
У кожного за поясом широкий нiмецький штик,
встромиш його у ворога, вiн захрипiв i затих.
І ще дiди додому пригнали з фронтiв
кнура, волiв, ягнят та iнших скотiв.
Пригнали i рiжуть щотижня по одному.
Третiй рiк е свiже м’ясо в дому.
Вариться борщ в котлi. Пара йде з котла.
У борщi буряк i цiла – голова вола.
Дивиться око воляче. Роги стирчать з котла.
Дiд б’е ложкою об стiл – ох, файна вечеря була!
? ? ?
в щiлинах розчленованоi землi потоки мертвоi води
виходять з берегiв як дощi з хмар
дощi живi Господнi дякую за труди
за те що ти е i ти такий великий Небесний Цар
придивляешся всюди залишаеш слiди
до яких принюхуються зграi вовкiв-примар
опускають гострi жовтоокi морди в траву
шерсть дибки встае на холках лапи на ширинi
плечей розставленi нiчого i це переживу
а чи надовго переживу мене не турбуе нi
Спас на кровi а треба б щоб на плаву
треба б на травi жива вода жива трава навеснi
а треба б ранковий щебет гомiн i посвист дрiбних птах
i все в цвiту i не в’яне колiр на весь свiт
прокинешся i все не так, а треба б так
як ще нiколи i поки ще немае бо втрачено слiд
i ти з короною на головi i усмiшкою на вустах
притискаеш палець до губ розмовляти не слiд
? ? ?
де мiй сором? де провина?
де моя оселя?
дивлюсь – ось жива людина,
а це – тверда скеля.
дивлюсь – дерево квiтуче,
торкаюсь – камiння
мертве все, одне живуче
скорботи насiння.
дивлюсь – бачу сине море,
а це – скло зелене.
дивлюсь – радiсть, бачу – горе
скажене, шалене.
дивлюсь – бачу працю щиру
(нiчка темна, хмарна).
дивлюсь – кат бере сокиру,
а це – праця марна.
Боже мiй! що нам робити?
що робити з нами?
сплять Твоi слухнянi дiти
щасливими снами.
скеля там – жива людина,
квiтне там камiння,
там чекае блудна сина
ласки промiння.
Впiзнати його
? ? ?
Якби не веселка, новий потоп вже давно
землю накрив би. Але замiсть ковчега по нашi душi
кiлька авiаносцiв метались би в пошуках сушi.
Та немае стежок у водi, i вона не вино.
І не голуб iз вороном, а лiтачок-розвiдник.
У ньому, зiщулившись, мiнiатюрний дослiдник
дивився б униз – хоч якийсь би вершок з-пiд води!
Хай би навiть верблюжий двогорбого Арарату,
до якого причалив був Ной. Але точну дату
не встановлено, ну а хвилi – змивають усi слiди.
Пiдводнi човни з непотрiбною зброею пропливали б
понад мiстами, та тiльки iнодi зачiпали б
днищем шпилi соборiв, вiдкривалася б теча, проте
у пiдводних човнiв е плавучiсть, живучiсть, воля,
автономнiсть, коротше, в пiдводникiв – добра доля.
Всi ми пiдводники пiсля потопу, та йдеться все ж не про те.
Нота бене: нiяка бiда не спiткае секретiв военних,
льотчикiв, морякiв, полонених та убiенних,
якi дивляться у бiноклi, правда, деякi – в перископ.
Тим бiльше, що Бог повсякчасно ласку свою являе:
хмари розходяться, i веселка у небi сяе,
обiцяючи все що завгодно, лише не новий потоп.
? ? ?
хто безтiлесний прозорий
крiзь душу мою проходить
мертвий Вiн чи тiльки хворий
нiхто Йому не перешкодить
не затримае бiля хати
не ляже поперек шляху
не можна його стримати
як рукою вловити птаху
хто проходить крiзь мою душу
хто великий вiд краю до краю
я вiдразу впiзнати мушу
чому ж досi Його не впiзнаю?
? ? ?
Одному Вiн сказав: ти камiнь, Петре, на тобi
Я Церкву поставлю.
Іншому: Савле! Савле! Тобi йти проти рожна нелегко!
Доки будеш гнати мене, вчений, розумний Савле?
Йди за Мною, Савле, й слово твое рознесеться далеко.
Одному Вiн сказав: вiд Мене вiдступиш тричi
до того, як пiвень тричi криком зустрiне ранок.
Вузька дорога Спасiння, а на узбiччi
спокуси й грiхи танцюють свiй вiчний танок.
Іншому вiн сказав: слiпота – твоя нагорода.
Будеш кульгаючи йти у iмлi до Дамаску.
А потiм прозрiеш, Савле, й дiзнаешся, що е свобода,
й до смертi будеш Боговi вдячний за ласку.
Одному Вiн сказав: у лiта похилi
перепояшуть тебе й поведуть, куди не бажаеш.
Іншому Вiн сказав: говори у славi та силi
про любов та життя, бо й ти за Мене померти маеш.
? ? ?
з чого смiетесь, з чого ви плачете, дiти?
нема з чого плакати, нема вiд чого зрадiти.
нема причини для смiху, нема причини для суму.
сиди тихесенько, мовчки та думай думу.
нехай думи пливуть наче в небi хмари.
нехай лягають слова рядком, як в’язнi на нари.
нехай смiх у горлi застрягне, а очi будуть сухими.
нехай загинуть вiршi в пошуках рими.
бо рима людей завжди не туди штовхае.
бо марно думка пуста в пустелi блукае.
бо мiсце е у свiтi злидням та лиху.
i якби то Бог дарував смерть мирну та тиху.
апостол Петро тримае Павла в обiймах.
Ісус не мае де жити, тiльки у Церквi в приймах.
крiзь кригу зневаги як нам Його полюбити?
з чого смiетесь, з чого ви плачете, дiти?
? ? ?
Як в море з розгону пiрнаю глибоко в мрiю
шкода що вибратися на сушу не вмiю
i немае менi пiдмоги навiть руки святого Миколи
я знаю одну молитву або мантру «бiльше нiколи»
i чайки кричать «амiнь» i кружляють над морем
скляним морем до самого дна прозорим
i ходять по дну iстоти невiдомi для науки
i тягнуть до мене корали багатоперснi руки
? ? ?
Каже Марii Ганна:
Чиста моя, бездоганна!
Ми йдемо сьогоднi до Храму,
на велику Храмову гору!
Там високi Господнi брами,
там старцi вивчають Тору,
там рiжуть для Бога ягняток,
там Спасiння початок.
Каже Ганна Акiму:
не бувае вогню без диму,
не вмирае жертва даремно,
окропляючи землю кров’ю,
бо для Господа це приемно —
страждання разом з любов’ю
з жертовника вище й вище…
на землi – лише попелище.
Каже Марiя Ганнi:
Приходять часи останнi,
Мабуть Спасiння близько
якщо, тримаючи руку
батька, iде дiвчисько
до Храму, й не можна руху
Божого припинити.
Я дитина – будьмо як дiти.
Каже Акiм: Марiе!
Божа сила в дiвчинi дiе.
Хай читае, хто мае очi,
у Книзi Письмо Господне —
Подолае сiм’я жiноче
сiм’я Змiя сьогоднi.
Дав Господь тобi долю —
сумiш радощiв й болю.
Каже Марiя: Знову
пiдкоряюсь я Божому Слову,
в Храм пiду, якщо треба,
народжу вiд Духа Сина,
Досягну до самого неба,
Й зникне людська провина.
Й заспiвають янгольскi зграi
й усiм буде мiсце в раi.
? ? ?
Шануй батька i матiр свою, особливо там, куди
ти пiшов, покинувши iх назавжди,
там молочнi рiки, кисiльнi там береги,
золотi корови, срiбнi роги,
ходять по небу, по колу двадцять чотири зорi,
де коровай ось такоi ширини, як iли царi ввечерi.
Потонеш в рiчцi —
будеш плисти в молоцi парному,
Помреш – поховають тебе не в землi,
у киселi заварному.
Будеш живий – потихеньку розжовувати коровай,
всi виживають якось, i ти – виживай.
Тiльки випливе з молока багряна рибонька-Бог,
повернеться, покаже тобi перловий, лускатий бiк,
вдарить хвостом в молоко, освiтить твою душу лицем,
скаже: гарний, хороший, а бачив ти Матiр з Отцем?
На тому чи на цьому свiтi, там або тут
сидять у темрявi, лоеву свiчечку бережуть,
колискову пiсню тчуть,
тебе, небого, ждуть.
Пора тобi стати дитиною, ходити пiшки пiд стiл, молодцем,
вичiсувати комах густим роговим гребiнцем,
i жертовний Агнець буде стояти тут, на столi,
i триватимуть днi твоi на землi, i ночi – в землi.
? ? ?
Як мiж сторiнок перетворюють квiти в гербарiй,
як потрапляе Слово Боже пiд коментарiй,
так зникае мова в глибинi канцелярiй.
Так вона на площi лежить, зiм’ята
мозолистою рукою державного мату,
так совiсть трiщить пiд вагою компромату.
Так кiсткою в горлi застряе росiйське слово,
неспроможне впоратися з натиском умислу злого,
мова дала слабину – не судiть ii строго.
Ми ii не вберегли, ми здали ii на потребу
без’язиким мешканцям старого Еребу,
тому й мовчимо, лице звертаючи догори просто неба.
Томанер-хор
Хор хлопчикiв iснуе дев’ятсот рокiв.
Хлопчики дорослiшали, ставали
бюргерами, воiнами, католиками,
протестантами, фашистами —
чого не трапляеться з хлопчиками?
Хлопчики вмирали.
Але хор хлопчикiв не постарiв i не помер,
хлоп’ячi голоси чистi,
хлопчики спiвають злагоджено,
хор хлопчикiв нiколи не стане
вiйськовим пiдроздiлом.
Добре бути хором хлопчикiв,
краще, нiж хлопчиком
з добрими вокальними даними.
Сила в колективi, як казали
у минулi радянськi часи в НДР,
дивно, навiть в цi часи
хор хлопчикiв продовжував спiвати
хорали Баха, наче й не було нiчого.
? ? ?
не працюйте мiстком мiж берегами,
що розходяться не утримуйте пару
по дорозi до розлучення залишайтеся ворогами
не залишайте слiдiв щоб вiддалити кару
ховайте та не ридайте вода тече i вiдносить сльози
це як вода з-пiд крану солонувата
нiчого приспiе зима ударять морози
i сани по льоду покотять туди де чекае розплата
й дзвiночок гримить пiд дугою дар якогось валдая
й вiзник спiвае тужливо крiзь морозний серпанок
i рiчка пiд льодом здригнеться як здригаеться тая
верба, i вороги задихнуться в обiймах й нарештi прийде свiтанок.
? ? ?
кожен ставиться до свого грiха
як до домашнього улюбленця,
але
хтось пишаеться ним,
водить його помитого й розчесаного
бiлого й пухнастого
хтось розумiючи його небезпеку
водить грiх на короткiй смичi
в наморднику i строгому нашийнику
хтось тримае його у дворi на ланцюзi
i нiкому не показуе
але всi можуть чути гавкiт та гарчання
хтось б’е його i тримае впроголодь
але вiд цього грiх стае злiшим i навiть лютiшим
вибачте за байку
Радониця
*
Допоможiть, люди добрi,
новонароджений паралiч, люди добрi!
Смаглявий юнак сидить, схрестивши
атрофованi ноги,
i твердить, як заведений:
Допоможiть, люди добрi,
новонароджений паралiч, люди добрi!
*
Христос Воскрес, Галино Миколаiвно!
Квола, схожа на птаха, вiрнiше пташинку,
найпевнiше – на синичку або горобчика,
вона повернулася в 1946 роцi з Парижа
на землю батькiв.
З нею нiчого не сталося,
як не дивно, чого не можна сказати
про ii чоловiка, який невдовзi помер
пiд час короткого промiжку
мiж допитами в НКВС.
Вона захоплено розповiдала менi про те,
що на всеношнiй благословляли
не тiльки Касперiвською, але i Казанською.
Пiзнiше я дiзнався вiд неi,
що Казанську iкону, цей Покров землi Руськоi,
як назвав ii святий
Інокентiй Борисов,
вкрав, розщепив та спалив
якийсь руський мужик,
дорогоцiнний оклад продав,
а грошi пропив.
Я ще тодi подумав – добре, що це зробив
не юдей, а саме руський, й не дивно
що краiна залишилася без Покрову, без захисту.
Галина Миколаiвна…
Вона перша поцiлувала мене
зi словами «Христос Воскрес!»,
коли дiзналася, що я нарештi прийняв
святе хрещення.
Ми удвох з Жоржем читали над нею псалми вночi,
гортаючи сторiнки старообрядницькоi рукописноi книги
початку дев’ятнадцятого сторiччя,
чомусь ця деталь нам здавалася важливою.
*
Допоможiть, люди добрi,
новонароджений паралiч, люди добрi!
*
Христос Воскрес, Оленко,
моя дорогоцiнна навiжена кума.
Як-то ти попросила, щоб я
проводив тебе пiзно ввечерi,
по дорозi ми щось спiвали,
наскiльки пам’ятаеться – «Дванадцять розбiйникiв».
Потiм ти запропонувала менi зайти до тебе.
І я зайшов до тебе, i увiйшов в тебе,
i це був страшний грiх – сподобитися куми хрестовоi,
але з iншого боку, якщо згадати Гоголя,
«а кому яке дiло, що кума з кумом сидiла»,
стае не так страшно.
І де тi роки? І де наш похресник?
Бог простить менi наш грiх,
як напевно вже пробачив тобi.
Адже це було тiльки раз у життi,
всього лише раз.
? ? ?
Всi вартовi заснули на бойовому посту.
Земля тряслася, вони не повели й вусом.
Два янголи допомогли з гробу вийти Христу
i пiшли уздовж Єрусалимських вулиць з Ісусом.
А вартовi все спали – чи сила в хлопцiв не та?
нi поворухнутися, нi пiдняти повiки.
Якась важкiсть у м’язах. У ротi якась в’язка гiркота.
А начебто хлопцi здоровi – не старi й не калiки.
А начебто – сильнi воiни, озброенi до зубiв,
шовки, золоченi шоломи, бронзовi обладунки.
Їм ще не доводилось нести варту бiля гробiв.
Здавалося б, легка служба, з мертвим – якi стосунки?
Кiнь на чотирьох та й то спотикаеться, ось i на них найшло —
сон на посту порушення вiйськового статуту.
Де тiло стояло – там воно i лягло,
й спить, якби випило якусь чарiвну отруту.
І змiна прийшла намагаеться iх розбудити,
Одного трясуть за груди, другого – пхають.
Вiдвалений камiнь вiд гробу. Як воякам зрозумiти,
що Божого Сина тiльки для Воскресiння i розпинають?
Кажуть, понинi сплять i не можуть пiдняти голiв,
лише на годину в роцi переривають тягар летаргii
крики «Христос воскрес», Великоднiй спiв,
в ночi урочистi дзвони Божоi лiтургii.
Втiм, я не переконаний у правдивостi своiх слiв.
А якщо хто знае точно – нехай розповiсть, як вмiе.
? ? ?
Я не писав заяви «Прошу прийняти до лав»,
«Прошу дати путiвку на вiдпочинок в Сочi,
Але пам’ятав, що Христос смертю смерть подолав
i це було вибухом свiтла посеред гефсиманськоi ночi.
Я пам’ятав, що Господь колись Содом попалив,
що жiнка Лота за погляд перетворилася на камiння.
Я уявляв собi, як посеред олив
Благодать та Закон шукають порозумiння.
Я уявляв собi Храм, уявляв собi рiчку Кедрон.
Й велике мiсто святе на горi понад Кедроном.
Так, ще були брати, iх звали Мойсей та Арон.
Арон не заiкався, а тому розмовляв з фараоном.
Я ненавидiв доповiдi протягом п’яти годин.
Уникав демонстрацiй та не ходив на збори.
Я був один, але знав те, що Бог Єдин,
i засипаючи чув високi янгольскi хори.
Я був дивний юнак. Як казав про мене парторг —
релiгiйна iнтоксикацiя е найгiрший рiд божевiлля.
Але парторг давно вже потрапив у морг,
а я старий та живий, хоч це потребуе зусилля.
? ? ?
якщо вже вмирати то на високiй горi
в якому-небудь вiддаленому грецькому монастирi
де пiрамiдою складенi праведникiв черепа й
куди не знайти дороги хiба що козячий плай
висить над прiрвою келiя дивитися у вiкно
трохи легше вночi, в iмлу вiдкрите воно
тiльки Бог i зорi шепочуться тихо зi мною
небесна безодня ближче безоднi земноi
чагарник корiнням по каменю лiзе й лiзе кудись
такому нiхто не скаже небезпечно скорiш зупинись
зупинись зiрвешся в похмуру прiрву грiха
рослинки не вiвцi немае на них пастуха
нема на чагарник управи нi на терни нi на траву
Син Людський не мае де прихилити главу
? ? ?
статуетка Мадонни на кшталт середньовiчноi матрьошки
вiдкриваеться тiло спереду всерединi маленький вiвтар
рiзьбленi ангели незграбнi трошки
в центрi на тронi в коронi Небесний Цар
кажуть Мадонна i пiсля пологiв Дiвою збереглася
що черево Їi Господь сотворив бiльше небес
оскiльки в Нiй дозрiвало Немовля у трьох iпостасях
Батько не родився не помер Син помер, а потiм воскрес
А Дух Святий наповнюе все природа Бога едина
бо Бог е Трiйця славу спiваемо iй
i вiчне Царство Духа Отця i Сина
вмiщала Пречиста Дiва в утробi Своiй
все як i ранiше вода текуча а небеса бездоннi
земля тверда i сяе Сонце Правди мiж хмар
в мiсцевiм музеi розфарбована статуетка Мадонни
тiло-браму вiдкрито на престолi Небесний Цар
*
Якщо б Христос не воскрес, марна була б вiра наша —
так написав апостол.
А я думаю, якщо б Христос не воскрес,
якби раптом вiдкрилася печера,
в якiй були б знайденi Його останки,
о, яке б невичерпне джерело для поклонiння
знайшли б люди,
вiд першого шийного хребця до нiгтьовоi фаланги
мiзинця лiвоi ноги.
В якi дорогоцiннi реликварii ми уклали б
Його роз’еднанi на дрiбнi фрагменти останки!
Думаю, Вiн знав це, адже Вiн знав усе.
І Вiн не дав нам такоi можливостi —
печера була порожня
i в плащаницi була порожнеча i вiдбиток тiла
на бiлiй тканинi.
І це нагадуе нам слова апостола – якщо б Христос
не воскрес, марна була б наша вiра.
Вiра в те, що Христос не повстав з померлих.
? ? ?
Сине Божий! Тобi днесь вклоняюсь i серце Тобi вiддам.
У Причастi Вечерi Тайноi прийми мене, Йсусе!
Тому що не зраджу Твою Таемницю Твоiм ворогам
i Юди цiлунком чола Твого я не торкнуся.
Але, як розбiйник розп’ятий, благаю: у вiрi змiцни,
мiй Боже! І в царствi Своему мене пом’яни!
? ? ?
Храм ще темний. Спiвають усi: «Не ридай мене, мати».
Плащаницю несуть у вiвтар. Западае тиша. Вона —
в честь «распятаго же за ни при Понтiйстем Пiлатi,
i страдавша, i погребенна». Мить едина, одна —
промине у мовчаннi. Тодi – задзвенять кадила.
Заспiвають священики. Зверху пiдхопить хор.
Свiтлом засяяла двi тисячi рокiв тому могила.
За хвилину – засяе пронизаний свiтлом собор.
Вдарять дзвони. Люди пiдуть ходою хресною,
прилаштовуючись до хору – здалеку чутно спiв —
прикриваючи свiчку долонею, iз братами своiми одесную.
Господи, дай Своiм слугам, кожному, хто що просив.
Ти розтрощив нам душi Твоiм стражданням.
Ти поранив наш розум Твоiм терновим вiнцем.
Тiльки й радостi в нас, що у третiй день, згiдно з Писанням,
Ти воскрес i вознiсся, i тепер Ти – поруч з Отцем.
? ? ?
Жiнка дивиться прямо – в радостi чи то в гнiвi,
чи то в любовнiм шалi, й щiльнiшае, гусне мить.
А дiва сидить за прядкою, сидить, як i личить дiвi,
погляду не пiдводить. Мiж пальцiв снуеться нить.
Нитка снуеться – вiд Благовiщення до Успiння Дiви.
Тягнеться свiтла нитка посеред нетрищ пiтьми.
Ангели прославляють. Та Дiва не чуе спiву,
а того, що Дiва спiвае, – на жаль, не почуемо ми.
Все заглушае шум у дворi, звук прядки цiлими днями —
голуб лопоче крильми, ангел ступае легко, втоми не зна.
Наше Спасiння у хованки граеться з нами.
Дзвiн ще не вдарив, одначе у вухах бринить луна.
В серцi Едему дозрiли плоди на Древi Життя – правдивi.
Вони хоч важкi, однак не бояться впасти, якщо потрясти.
Радуйся, о Марiам! Ну бо що ще робити Дiвi?
Радiти, страх мати i дивуватися. Та ще – пряжу прясти.
? ? ?
Вiдпочинь, i, припавши до нiг Владики,
погрiйся в променях слави його, щоби також ii вiдчути,
вслухайся у левiв приборканих охи й рики,
скуштуй-но вина, вiдчуй-но присмак отрути.
Стерпи свiй зненацький бiль вiд горла й до паху.
Бiль скрiзь i наскрiзь – не лишилося мiсця для страху.
От i добре – нiчого поганого бiльше не трапиться iз тобою.
Познайомся: онде – ангел у чорному, онде – ангел у бiлiм.
Твоя душа зринае угору, та об стелю вдарившись головою,
втрачае свiдомiсть i падае – поруч iз тiлом.
? ? ?
там це море велике й просторе, там
цей левiафан якого Ти створив Собi для гри
там цей простiр духа де мiсце молитвам словам
i карам небесним прихованим до пори
там цi гори торкнешся iх Господь там малi острови
розкиданi по поверхнi вод недалеко вiд
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/boris-hersonskiy/stalina-ne-bulo/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения